— Ольго Петрівно, бути керівником прикордонного району сьогодні — це, по суті, жити в режимі 24/7 між безпековими нарадами з військовими та боротьбою за розвиток громад. Як вдається тримати цей темп, завдяки чому?
— Знаєте, сьогодні такий ритм — це не просто посадова інструкція, це наш спосіб виживання. Тримати його допомагає насамперед те, що працюємо величезною командою. Я щиро вдячна обласній військовій адміністрації, моєму колективу, керівникам громад і нашому бізнесу за ту неймовірну консолідацію, яку ми маємо. Коли стикаємося з проблемою — чи то безпековою, чи господарською, — вирішуємо її разом. Це відчуття плеча партнера дає змогу не опускати руки. А ще – розуміння: поки наші захисники стоять на передовій, маємо працювати тут без зупинок.
Так, нелегко... Доводиться шукати «місця сили» в буднях. Отримую емоційну розрядку завдяки читанню сучасної української літератури — це та віддушина, яка дозволяє на годину-дві відключитися від тривожних новин і перезавантажитись. Ну й, звісно, допомагає підтримка родини та друзів.
— Скажіть, наскільки складно сьогодні балансувати між потребами фронту та необхідністю забезпечувати життєдіяльність прикордонних громад?
— Це, мабуть, найскладніший виклик для кожного керівника сьогодні. На територіальні громади покладено величезний обсяг завдань, які є першочерговими і не терплять відкладень. Стає дедалі важче, але, дякувати Богу та Збройним силам, ситуація на території нашого району залишається спокійною, що дає нам змогу працювати.
Ми намагаємося знайти той тонкий баланс, щоб і тил тримався, і фронт відчував нашу підтримку. Громади допомагають армії всім, чим можуть, попри те, що на їхні плечі лягло багато нових видатків, але ми чітко розставляємо пріоритети.
І, знаєте, цей баланс — він не лише у грошах чи звітах. Він у людях. Коли я бачу самовідданість наших краян, розумію: ми витримаємо.
— Чи можемо ми говорити, що на початок 2026 року програма зміцнення кордону в межах нашого району повністю завершена, чи є ділянки, які потребують додаткового фінансування та техніки?
— Те, що залежало безпосередньо від адміністрацій та громад, виконали ще два роки тому. Цивільну складову захисту забезпечено повністю. Зокрема, ми прокопали протитанковий рів уздовж усієї нашої ділянки кордону — це 52 кілометри. На певних відрізках навіть подвійний.
Чи можна сказати, що роботу завершено? У питанні оборони крапку ставити зарано. Сьогодні час диктує нові вимоги: потрібні сучасні та надсучасні технології. Але це вже військова складова, яка з безпекових міркувань не розголошується.
— Чи готується район до прийняття нових хвиль евакуйованих людей? Чи є у нас зараз вільний житловий фонд для них?
— Прийом евакуйованих громадян — це одне з наших пріоритетних завдань. Евакуаційні потяги прибувають, і ми не маємо права залишатися осторонь. Постійно розширюємо можливості для розміщення ВПО. Наприклад, у Троянівці (на Маневиччині) ми облаштували місце тимчасового проживання у гуртожитку закладу освіти: зробили ремонт, створили всі сучасні умови для комфортного життя. Днями надійшло нове доручення від голови обласної військової адміністрації щодо збільшення кількості місць для переселенців.
Щодо житлового фонду, то ми працюємо за двома напрямками. По-перше, це місця компактного поселення, де створені належні побутові умови. По-друге, громади допомагають із приватним сектором — надають будинки, щоб люди змогли обжитися.
Якось в одній із поїздок на фронт була свідком примусової евакуації тамтешніх жителів. Назавжди запам’ятала приречені обличчя людей, які все життя наживали майно, а тепер змушені їхати з однією валізою. Тому переконана, потрібно робити все, що в наших силах задля забезпечення житлом ВПО, навіть якщо це фінансово непросто.
На сьогодні в нашому районі вже офіційно облікується близько 4 000 осіб, які через війну втратили свої домівки.
— Нещодавно в ОДА відбулася стратегічна нарада щодо освітніх субвенцій на 2026 рік. Наскільки громади нашого прикордонного району готові працювати над цим? І заодно, як вони впоралися з освоєнням державних коштів минулого року?
— Днями скликала засідання колегії райдержадміністрації за участю керівників громад, військових і силовиків. З-поміж усього, підбили підсумки використання освітніх субвенцій і спланували роботу на поточний рік. У цілому громади продемонстрували високу фінансову дисципліну під час освоєння державних коштів, спрямованих на відповідну галузь. Окремі виконали завдання на 100 %, а в решти утворився невикористаний залишок за рахунок економії та інших організаційних причин. Невпинно готуємося до нового відбору проєктів. І враховуємо те, що низка державних субвенцій, зокрема на укриття, шкільні автобуси, пожежну безпеку, харчоблоки, потребують співфінансування із місцевих бюджетів.
— Вперше держава дає гроші на укриття в дитсадках. Яка ситуація з дошкільною освітою в прикордонних громадах (Любешівська, Камінь-Каширська)? Скільки садочків району все ще не працюють очно через відсутність сховищ?
— Так, у 2026 році держава вперше окремо виділяє 1 млрд грн на облаштування укриттів саме в закладах дошкільної освіти. Уряд затвердив і правила розподілу цієї субвенції. Передбачено, що під час відбору заявок враховуватимуть рівень ризиків у конкретній громаді та готовність проєктів до реалізації, зокрема наявність актуальної проєктно-кошторисної документації з експертизою. Станом на сьогодні, в районі всі садочки працюють в очному режимі. Громади подбали про належні безпекові умови.
— Перед громадами району постало питання організації харчування у школах. Співфінансування з місцевих бюджетів буде певним викликом для громад. Чи вдається знайти компроміс із Урядом, щоб повернути ці витрати в зону відповідальності держави?
— Дійсно, з 1 січня 2026 року обов'язок організації харчування повністю перейшов до територіальних громад. Для нашого району це колосальний фінансовий виклик — ціна питання складає близько 80 мільйонів гривень на навчальний рік. Для бюджетів громад, які не мають надприбутків, це величезні суми, які могли б бути спрямовані на ту ж допомогу війську.
Ми не просто констатуємо проблему, а активно шукаємо вихід. Це питання перебуває на особистому контролі т. в. о. начальника Волинської обласної військової адміністрації Романа Романюка. Комунікували з народними депутатами, зокрема з Іриною Констанкевич, Федором Веніславським. Наша мета — переконлива – для прикордонних територій, які входять до Чорнобильської зони, має бути збережений особливий підхід. Поки ж на місцях громади роблять усе можливе: харчування вже розпочато в усіх громадах району, окрім Любешівщини, де планують запустити процес у третій декаді лютого.
— Ольго Петрівно, на колегії Ви сфокусували увагу на інституті фахівців із супроводу ветеранів, як одному з пріоритетів. Хто ці люди і як вони допомагають демобілізованим воїнам у нашому районі? Чи є у нас вже діючі приклади успішної адаптації бійців через ці програми?
— Інститут фахівців із супроводу ветеранів – дуже ефективний інструмент реінтеграції. Це – той фахівець, який має зробити повернення захисників і захисниць максимально комфортним і простим. Механізм дієвий і ми мали змогу разом із громади переконатися. У районі відповідну посаду обіймають 10 спеціалістів. Робочі місця розгорнуті й в медичних закладах, що значно розширює спектр надання послуг. Протягом минулого року фахівцями із супроводу опрацьовано понад 1000 звернень, які стосувалися надання соціальної, правової, психологічної та інформаційної допомоги. Найбільш актуальними залишаються питання оформлення статусів і пільг, отримання соціальних виплат, медичної та реабілітаційної допомоги, працевлаштування, а також підтримки членів сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України. Фахівці забезпечують взаємодію ветеранів із державними та комунальними установами, супроводжують учасників бойових дій, осіб з інвалідністю внаслідок війни, демобілізованих військовослужбовців і членів їхніх родин. Окрім цього, на місцях діють програми підтримки. Громади передбачили кошти на реалізацію відповідних заходів.
— Ви часто наголошуєте на важливості Національної стратегії безбар’єрності, яку ініціювала Олена Зеленська. Це стратегія до 2030 року, але поранені бійці повертаються в наш район уже сьогодні. Про що говорить аналіз цього питання, яку оцінку ви б поставили району за п'ятибальною шкалою?
— Мова не тільки про фізичну безбар’єрність. Загалом Стратегія включає ще 5 напрямів: інформаційну, цифрову, освітню, економічну та суспільну. В усіх територіальних громадах утворені Ради безбар’єрності з метою забезпечення системного впровадження державної політики в цій сфері. Спільно з керівниками органів місцевого самоврядування та управлінням з питань ветеранської політики райдержадміністрації практикуємо різні механізми взаємодії з воїнами-краянами.
Так, до слова, в минулому році в Камінь-Каширській центральній районній лікарні відкрили реабілітаційний кабінет «Здоров’я». Це стало можливим завдяки співпраці медичного закладу та Камінь-Каширської районної організації Товариства Червоного Хреста України. Для реалізації проєкту залучили міжнародні донорські кошти. Локація оснащена сучасним обладнанням, яке дозволяє проводити фізіотерапію, лікувальну фізкультуру та надавати інші реабілітаційні послуги. Фокус уваги – військовослужбовці, які повертаються із фронту, а також жителі громади, які потребують відновлення після травм чи важких захворювань. Поруч функціонує Центр ментального здоров’я. Його фахівці – психіатри та клінічні психологи – надають психосоціальну, амбулаторну та мобільну психіатричну допомогу як індивідуально, так і у складі мультидисциплінарних команд. Військові, які відновлюють тут своє здоров’я, стверджують, що робота таких центрів украй необхідна. Адже це прискорює процес їхньої реінтеграції у цивільне життя. Мовляв, він є менш травматичним.
— Неможливо не помітити у вашому кабінеті та в коридорах адміністрації бойові прапори та шеврони. Кожен із них — це окрема історія. Очевидно, це подарунки від наших захисників. Розкажіть, які з них для вас є найбільш знаковими? Як часто вам вдається особисто бувати у хлопців на передовій, і що, окрім техніки та амуніції, ви намагаєтеся обов'язково передати їм "з дому", з Камінь-Каширщини?
— Кожен прапор у цих стінах — це не просто сувенір, це частинка серця наших воїнів. Для мене вони всі знакові, бо за кожним підписом стоїть доля людини, яка сьогодні ризикує життям за наш спокій. Це знак уваги та пошани від захисників, і це, напевно, найвища нагорода для нашої команди.
Разом із колегами ми були на передовій уже 14 разів. Остання поїздка відбулася зовсім нещодавно, у січні. Знаєте, техніка, дрони, амуніція — це те, що ми веземо обов'язково, бо це рятує життя. Але там, «на нулі», не менш важливим є просте спілкування. Хлопці прагнуть відчути, що про них не забувають, що їх чекають, що Камінь-Каширщина — це їхній надійний тил.
Ми завжди намагаємося привезти щось домашнє, що нагадує про рідний поріг. І це розчулює і їх, і нас. Але найбільше емоцій викликає саме той момент, коли ми виїжджаємо назад додому. Це психологічно найважче — залишати наших хлопців там, під постійною загрозою, розуміючи, як їм доводиться виборювати наш спокій.
— Ольго Петрівно, наше інтерв’ю охопило багато тем, проте, можливо, є щось, що залишилося поза увагою нашої розмови, але про що вважаєте за потрібне сказати мешканцям району саме зараз? Який головний меседж хотіли б донести до людей на початку 2026-го?
— Сьогодні у кожного найбільше бажання, щоб закінчилася війна, щоб усі наші військовослужбовці повернулися додому живими, до своїх сімей. Та поки воно ще не здійснилося, підтримка Збройних сил – це завдання номер один, яке стоїть перед нами усіма.
Також я хочу висловити особливу подяку представникам протестантських організацій. Ці люди вже два роки поспіль формують бригади й безоплатно їдуть на схід будувати фортифікації. Нещодавно вони працювали в Києві, ще одна група виїхала у Дніпропетровську область. Наразі формується команда на Донеччину. Приємно, що про них відгукуються не лише як про хороших спеціалістів, а передусім як про відповідальних, співчутливих, сумлінних людей.
Знаєте, коли ти бачиш таку самовідданість на фронті чи в тилу, а потім стикаєшся з коментарями через дрібні побутові негаразди у соцмережах, це дуже змінює кут зору. Всім зараз не вистачає терпіння та вдячності один до одного. Тому хочу побажати нам бути добрішими. Мені часто приходять на згадку слова Ліни Костенко: «Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!».
Спілкувалася Тетяна ПРИХОДЬКО, Камінь-Каширська районна газета "Полісся".
