Верховна Рада України 10.11.1994 року ратифікувала Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписану від імені України у м. Мінську 22.01.1993 року.
На даний час Конвенція набула чинності для: Республіки Бєларусь; Республіки Узбекистан; Республіки Казахстан; Російської Федерації; Республіки Вірменія; Республіки Таджикистан; України; Киргизької Республіки; Республіки Молдова; Республіки Азербайджан; Грузії; Туркменистан.
Слід вказати, що громадяни кожної Договірної Сторони, а також особи, які проживають на їхніх територіях, мають право вільно та безперешкодно звертатися до суду, прокуратури та інших закладів кожної Договірної Сторони, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть бути їх учасниками, подавати клопотання, подавати позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що і громадяни кожної Договірної Сторони.
Правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах відповідно до вказаної вище Конвенції здійснюють установи юстиції Договірної Сторони.
Відповідно до статті 5 Конвенції, при здійсненні правової допомоги компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні органи, якщо цією Конвенцією не передбачений інший порядок зносин.
17.09.1999 року для України набрав чинності Протокол до Конвенції від 22.01.1993 року, підписаний у Москві 29.03.1997 року, яким доповнено статтю 5 вказаної Конвенції, а саме – при здійсненні правової допомоги компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо цією Конвенцією не передбачений інший порядок зносин.
Зміни, що внесені Протоколом до положень цієї Конвенції, на сьогоднішній день застосовуються у відносинах України з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія та Російською Федерацією.
Під час виконання доручення про здійснення правової допомоги установа, що запитує, застосовує законодавство своєї країни. На вимогу установи що запитує, вона може застосовувати і процесуальні норми запитуваної Договірної Сторони.
Якщо установа, що запитує, у зв'язку з тим, що доручення не відноситься до її компетенції, не може виконати це доручення, вона пересилає його установі, яка наділена компетенцією по його виконанню. Про направлення цього доручення до іншої установи, повідомляється запитувану установу.
Відповідно до статті 13 зазначеної Конвенції документи, що були складені або засвідчені відповідною установою однієї з Договірних Сторін, скріплені гербовою печаткою та засвідчені підписом компетентної особи, мають силу документа на території другої Договірної Сторони без будь-якого іншого засвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін визнаються офіційними, вважаються такими ж й на території другої Договірної Сторони.
Документи, що видаються органами юстиції та судами України, для використання їх за кордоном, повинні бути складені відповідно до чинного законодавства України, після чого ці документи перекладаються на російську мову, і їх переклад також засвідчується відповідним чином. В такому випадку вказані документи можуть бути прийняті на території країн СНД без будь-якого додаткового засвідчення.
Що ж до надання інформації щодо правових питань, Центральні установи юстиції Договірних Сторін (в Україні – це Міністерство юстиції України) на прохання надають один одному відомості стосовно чинного чи не чинного на даний момент на їхніх територіях внутрішнього законодавства та щодо практики його застосування установами юстиції.
Крім того, Договірні Сторони самі сплачують всі витрати, що виникають під час надання правової допомоги на їхніх територіях.
