Дорога українська громадо!
Щороку в травні ми приходимо до Биківнянського лісу вклонитися світлій пам’яті мільйонів і мільйонів жертв комуністичного режиму.
Биківнянське поховання тих, хто загинув від сталінських репресій, є найбільшим на території України. Але криваве павутиння незліченних кладовищ, ідентифікованих і безіменних, виявлених і досі не віднайдених, - воно у безлічі таких лісів та ярів по всій Україні окреслює карту злочинів комунізму. У таємному листі голови КДБ УРСР Володимиру Щербицькому, яке було написано в останні роки СРСР, згадуються десятки назв місць розстрілів і таємних поховань.
У кожній області і, - напевне, в кожному районі, - українська земля покоїть прах невинних жертв і береже страшну правду та намагається залікувати пекучий біль свого народу.
І ми зараз стоїмо в одному з таких місць, де стогне сама земля.
В архівах збереглося рішення президії Київської міської ради від 20 березня 37-го року про виділення земельної ділянки для «спеціальних потреб» НКВС у Биківнянському лісі. І потім упродовж чотирьох років, аж поки на зміну сталінській окупації не прийшла нацистська, під покровом ночі вантажівки привозили сюди тіла розстріляних та закатованих у київських в’язницях НКВС. У заздалегідь підготовлені ями навалом скидали вбитих людей, притрушували вапном та засипали ґрунтом.
Кількість похованих тут остаточно не встановлена. Український інститут національної пам’яті називає цифри від 15 до понад 100 тисяч осіб. Але точно відомо, що найбільш кривавою була ніч проти 19 травня 1938 року, коли 563 людини було розстріляно та поховано!
Сталінський режим прагнув знищити еліту української нації – вчених, письменників, діячів культури. Тут для них неначе спеціальне місце було відведене. Зараз їх звуть «розстріляним Відродженням», і за ними був лише один «гріх» - вони любили Україну. За це ж саме у цьому лісі упокоїлися робітники й селяни, вчителі й священики.
У Биківні в 1940 році «енкаведисти» розстріляли також тисячі польських офіцерів, що було прямим наслідком союзних відносин Гітлера та Сталіна на початку Другої світової. Биківня стала спільним некрополем для українців та поляків, важливим елементом спільної пам’яті і нашої спільної боротьби з радянським тоталітаризмом та імперією за «вашу і нашу свободу».
Ми всіма своїми діями намагаємося убезпечити сучасний світ від явищ, притаманних тоталітарним режимам, уберегти українців та все людство від повторення подібних трагедій. Важливим елементом такої політики є декомунізація.
На смітник історії компартію відправив сам український народ, не допустивши її до парламенту під час демократичних виборів.
Наразі шістьма постановами Верховної Ради перейменовано 688 населених пунктів та 15 районів. Упродовж останніх півтора року в обласних центрах України було змінено назви понад тисячі вулиць. За період з грудня 13-го по квітень цього року демонтовано більше тисячі ідолів Леніна та близько 150 істуканів іншим радянським діячам. Ви лише уявіть, як же було засмічено Україну цим радянським ідеологічним мотлохом! Навіть при таких темпах демонтажу в країні ще й досі залишається до тисячі монументів кривавому Іллічу.
Своєї черги чекають ще 11 районів та майже 300 населених пунктів, із них два – обласні центри. Чи припустимо, щоб великі й славні міста України носили імена більшовицьких катів Кірова, Дзержинського, Петровського?
Питання – риторичне. Замість того, щоб робити на ньому політичні спекуляції, використовувати в інтересах власних політичних сил пережитки радянських історичних стереотипів, дурити й лякати людей якимись нібито незручностями, треба вести в громадах потужну роз’яснювальну роботу щодо важливості декомунізації.
Цього тижня я уважно стежив за дискусією в Раді на цю тему – не тільки ж про генерального прокурора думав. Яке рішення я порадив би народним депутатам? З одного боку, інтереси національної безпеки вимагають завершення декомунізації. З цього випливає, що ті, хто ще не перейменувався, мають таки назватися по-новому – крапка!
З іншого, ми проводимо курс на децентралізацію, і не враховувати думку громад теж неправильно. Не вина центру, що низка громад, часто внаслідок маніпуляцій політиканів, несерйозно поставилася до проблеми і не ухвалила рішень з цього питання в ті терміни, в які передбачав закон. Та хіба не в наших силах дати громадам додатковий термін і ще одну можливість прийняти рішення, самим обрати собі іншу назву?
Імена катів з карти України – геть, це не обговорюється. А от яку назву обрати громада має вирішити сама, і це є її майбутнє. Єдине застереження – не повертатися до імперських найменувань. Я не дозволю, щоби карту України знову заплямували новоросійськими топонімами!
Прошу всіх зрозуміти, дорогі українці, що гібридна війна завжди починається з ідеологічного наступу. Грубій військовій силі зазвичай передує так звана soft power (м’яка сила). Перш ніж цілити в тіла, вбивають душу. Перед тим як вийняти серце, розріджують мозок.
Ми маємо завершити декомунізацію, тому що це є питанням української національної безпеки. Рівно як і нашої відповідальності за майбутнє, і морального обов’язку перед мільйонами і мільйонами українців, винищених більшовизмом.
Невже хтось не чує, як прямо тут із-під цієї залитої кров’ю української землі та з інших могил до нас волають жертви комуністичного режиму?!
Схилимо ж голови перед прахом наших співвітчизників, які лежать у цьому лісі та безлічі інших скорботних місць.
Прошу вшанувати пам’ять жертв комуністичних репресій хвилиною мовчання.
…
Щиро дякую.
Слава Україні!
